У маленького героя всередині живе тривожна кнопка — вона вмикається сама, без попередження й без причини, яку легко пояснити. Спершу він не знає, як її назвати: просто щось стискається в животі, а долоні стають гарячими. Помпля та друзі поруч, коли він уперше пробує сказати про це вголос.
Тут дитина отримує слова для того, що досі було безіменним і тому лячним. Вона вчиться помічати тривогу в тілі — у дрібному тремтінні, у стисненому горлі, у бажанні сховатися — і читати це як сигнал, а не поломку. На прикладі героя малеча бачить, що попросити допомоги можна навіть тоді, коли важко пояснити, що відбувається. Боятися нормально, і від цього ніхто не любить тебе менше.